2011 рік - рік Шевченка в Україні

2011-й оголошено Роком Шевченка. 150 літ тому відійшов у вічність геніальний син України – її співець та пророк, неперевершений поет і талановитий художник. Ми пишаємося тим, що Кіровоградщину віднесено до шевченківських місць, що нашу область, за образним визначенням Максима Рильського, "сходив Тарас малими босими ногами". Бував він у нас і у зрілому віці. У поселеннях Приінгулля народилися або жили люди, чиї долі перепліталися з Тарасовою, серед наших земляків були знаменитості, які входили до кола друзів великого Кобзаря. Був Тарас натхненником засновників українського професійного театру, вони усе своє життя пропагували творчість поета. Шана народна береже ім’я Шевченка у пам’ятках історії та культури, топонімічних назвах, в усній народній творчості нашого краю.

Про все це ми розповімо на сторінках газети. Нехай наші публікації вплетуться у вінок пам’яті поета у сто п’ятдесятий рік від дня його смерті.

Во времена самой нежной моей юности (мне было тогда 13 лет) я чумаковал тогда с покойником отцом. Выезжали из Гуляйполя. Я сидел на возе и смотрел не на Новомиргород, лежащий в долине над Тикичем, а на степь, лежащую над Тикичем. Смотрел и думал (а что я тогда думал, то разгадает только один бог). Вот мы взяли соб, перешли вброд Тикич, поднялися на гору. Смотрю – опять степь, степь широкая, беспредельная. Только чуть мреет влево что-то похожее на лесок. Я спрашиваю у отца, что это видно.
– Девятая рота, – отвечает он мне.
Но для меня этого не довольно. Я думаю: "Что это – 9-я рота?"
Степь, и всё степь.
Наконец мы остановились ночевать в Дидовой балке.
На другой день та же степь и те же детские думы.
– А вот и Елисавет! – сказал отец.
– Где? – спросил я.
– Вон на горе цыганские шатры белеют.
К половине дня мы приехали в Грузовку, а на другой день по утру уже в самый Елисавет.
Грустно мне! Печально мне теперь вспоминать свою молодость, мою юность, мое детство беззаботное! Грустно мне вспоминать теперь те степи широкие, беспредельные, которые я тогда видел и которых уже не увижу никогда.
(Уривок із повісті "Наймичка").

Один із найкращих біографів Шевченка Павло Зайцев у своєму науковому дослідженні "Життя Тараса Шевченка", пишучи про батька поета, зазначив: "Навчившись стельмашества, підробляв на життя цим ремеслом, а у відповідні пори року ще й фурманував або й чумакував, возячи різний крам то до Києву, то до степового Єлисавету, а то й до самого моря – до далекого Одесу". Одна з таких поїздок "до степового Єлисавету" відбулася у 1824 році. Саме у цю "чумачку" Григорій Іванович узяв свого десятилітнього сина Тараса.

Уривок з повісті "Наймичка", у якій Тарас Шевченко згадує першу в своєму житті далеку мандрівку, читачеві вже знайомий. Йдемо за текстом повісті. Грузовка – то Грузьке сучасного Кіровоградського району. В повісті, крім цих населених пунктів, вгадуються й деякі інші топоніми сучасної Кіровоградщини. Саме тут пролягав один з чумацьких шляхів, яким подорожував разом з батьком малий Тарас.

Згодом, спираючись на фактичний матеріал повісті, про подорож Т. Шевченка нашим краєм писала у своєму відомому романі "Тарасові шляхи" Оксана Іваненко. Цим же, "єлисаветградським" епізодом з "Наймички" скористався і польський письменник Єжи Єнджеєвич у своєму романі-есе "Українські ночі, або Родовід генія". Зокрема, Є. Єнджеєвич пише:

"У долині по берегах річки лежав Новомиргород. Через річку перебралися вбрід, виїхали на гору і знову побачили перед собою безмежний степ. Ліворуч від дороги щось маячіло, ніби молодий лісок.

– Це Дев’ята рота, – пояснив селянин. – Нова Сербія.

Тарас запитливо подивився на нього. Почав розповідати, як царський уряд заселяє Україну, спроваджуючи сюди іноземців: німців, болгар, греків, волохів, сербів. Генерал Аракчеєв засновує колонії на військовий манір, називаючи їх ротами, шанцями. Старі українські назви змінюються колонізаторами на їхній розсуд і смак. Місцевих жителів зобов’язано одбувати муштру. Міста переповнили ляхи, євреї, москалі.

– А де ж наші козаки? – спитав Тарас.

– У льоху, – відповів селянин і показав на могилу, яку вони якраз минали".

У часи, про які йдеться у повісті Шевченка, у Єлисаветграді відбувалися щороку чотири міжнародних ярмарки. Той, що на нього приїздив Григорій Шевченко, називався Петропавлівським, проходив улітку: розпочинався 29 червня (12 липня н. с.), у день святих Петра і Павла, і тривав від п’яти до шести днів. На ньому головним чином відбувався продаж вовни простої і так званої "шпанської", відпасної худоби, яку відправляли у Варшаву та Австрію. На ярмарку було що продати, було що й купити. Сюди привозили будівельну деревину, дьоготь, землеробні знаряддя, вироби із заліза і дерева. З-за кордону доставлялись у значній кількості красні, галантерейні, так звані заморські товари із Москви, Бердичева, Вільного, Криму.

Ярмарок проводився на просторому майдані правобережної частини міста (тепер там розташовані адмінсуд, прокуратура, лікарня св. Луки). Поряд знаходилася ще донедавна діюча фортеця св. Єлисавети з іще не зруйнованими частоколами, ровами, брустверами – валами, двома чавунними козацькими гарматами. Малий Тарас, як відомо, був дуже допитливим хлопцем і, безумовно, не сидів цілий тиждень на возі біля батька: він обійшов усі закутки міста, фортецю насамперед. Побачене запало у вразливу душу Тарасову. Вже дорослим він глибоко вивчить історію Січі, дізнається, що від Єлисаветинської фортеці йшли на погром козацької республіки – Нової Січі – карателі Катерини ІІ під орудою генерала Текеллі. У повісті "Близнецы" Шевченко згадає "нецеремонный обед", що його дав Текеллі у Петербурзі запорозьким депутатам на чолі з А. Головатим.

Слід згадати ще один об’єкт, який, безсумнівно, відвідував малий Тарас. Мається на увазі Грецька (Володимирівська) церква. Розташована була вона неподалік ярмарку і поряд із заїжджим двором, де ночували чумаки. Храм це був величний, красивий, з рідкісним церковним начинням, розкішним іконостасом. Особливу увагу привертав цвинтар з його пишними надмогильними плитами і стелами.

Оскільки у дні проведення ярмарку церква відзначала день апостолів Петра і Павла, до храму йшли не тільки місцеві жителі – ярмаркуючі теж.

Перебуванням на ярмарку в Єлисаветграді "чумачка" не завершувалася. Частина чумаків поверталася додому, решта відбувала у Крим по сіль. (Ще один аргумент на користь того, що Шевченко-батько з товаришами і сином побували у місті над Інгулом у червні-липні: до холодів треба було встигнути "обернутися" у Крим і назад у Кирилівку). Григорій був серед тих, хто продовжував поїздку: хотілося якнайдовше потримати сина "на волі", подалі від злої мачухи та тяжкої недитячої роботи.

Підчастина "Чумачка" повісті Оксани Іваненко "Тарасові шляхи" закінчується тим, що чумаки приїздять до Бериславської переправи (район старої Каховки), переправляються через Дніпро й прямують на Перекоп. Звичайно, повість письменниці – твір художній, хоча й побудований на документальній основі. Та він надихнув досвідченого краєзнавця із Долинської Івана Проценка провести у середині 80-х років минулого століття ретельне дослідження шляху чумацької валки від Єлисаветграда до Бериславської переправи. Незважаючи на окремі неточності через брак документів, дослідження краєзнавця можна вважати певним внеском у вивчення маловідомих сторінок біографії Шевченка.

Пошуковець наводить безліч спогадів старожилів, зокрема, вчителя-пенсіонера В.Баланенка, який народився у П’ятихатці Маловодянської сільради. Неподалік села якраз і пролягав чумацький шлях. Вдалося встановити, що з Єлисаветграда шлях йшов повз Клинці, перетинав Аджамську балку, де був обладнаний мілководний переїзд через однойменну річку та криницю. Звідси шлях тягнувся повз Фирсові могили (кілометрів за шість на схід від Тарасівки, що на Інгулі) на Інгуло-Кам’янку. Тут також була обладнана мілководна переправа – переїзд через річку Кам’янку. Кілометрів через п’ять у широкій балці, неподалік від села Новосавицького Долинського району знаходилася нічна стоянка чумаків з багатоводним колодязем, просторими випасами для волів. Далі шлях проліг повз Високу могилу (кілометрів два на захід від південної околиці села Роздільного) до обладнаного мілководного переїзду через річку Березівку, що знаходиться між селами Антонівкою та Жовтневим Устинівського району.

Потім шлях підіймався на південний схід до села П’ятихатки. На околиці його стояла корчма, а навпроти у розлогій балці – нічна стоянка чумаків з колодязем під розлогими вербами, випасами… Попереду був Кривий Ріг.

Описаний краєзнавцем маршрут, як бачимо встановлено за народним спомином – така невмируща пам’ять людська про великого Кобзаря України. Існують інші народні версії щодо чумацького шляху і поїздки Шевченка. Вони теж дотично підтверджуються фактами. За однією з них чумацька валка рухалася з Єлисавеграда степовим шляхом на Колмиківку (неподалік згадуваних Клинців, зникла з карти у 70-х роках минулого століття), де знаходилася корчма (у радянські часи називалася "чайна"). Далі була давня козацька Сасівка з її поштовою станцією, вона згадується у спогадах Троцького, Карпенка-Карого, в "Историческом очерке г. Елисаветграда" О.Пашутіна "слобода Вши", хоча справжня назва її Обишва. Потім було ще кілька зупинок, Долинська і – Кривий Ріг.

Такою у народній пам’яті залишилася перша тривала мандрівка майбутнього генія України територією Кіровоградської області. Почалася вона в історичному Гуляйполі, завершилася на берегах степової тихоплинної річечки Березівки в Устинівському районі.

Поїздка офіційно не зафіксована в документах. (Та й чи багато документів ми маємо про велике і у той же час складне життя поета-бунтівника, поета-борця і пророка, полум’яного патріота України? Переважно – спогади, розповіді, легенди: об’єктивні і суб’єктивні, щирі і відверто фальшиві). Але та поїздка ніколи не згасала у пам’яті народній. Вона проявлялася, насамперед, у назвах топонімів, пов’язаних з іменем Шевченка.

Ще на початку ХХ століття неподалік Сасівки виник хутір Шевченків із переселенців села і першим його жителем був Степан Шевченко (очевидно, однофамілець: тепер їх тисячі в Україні). На лівому березі Інгулу в 1922 році переселенцями із Бобринця і Київської області засновано село Тарасівку (тепер Новгородківського району). Сьогодні мало кому відомо, що у 1920 році колишнє пристанційне селище Кефалівка було об’єднане із станцією Долинська і назване містом Шевченковим.

Юрій МАТІВОС

Гарно твоя кобза грає,
Любий мій земляче!
Вона голосно співає,
Голосно і плаче.
І сопілкою голосить,
Бурею лютує…