Навічно в строю: кропивничани віддали останню шану землякам-Героям
Невимовний біль не полишає нас, адже щодня сини і доньки України віддають життя за її незалежність у боях із лютим ворогом. Ціною власного життя вони виборюють цілісність своєї країни і незалежність свого народу.
Сьогодні, 15 жовтня, Кропивницький знову прощався із земляками-Героями: солдатом Павлом Довгокером, сержантом Володимиром Левіним та матросом Олександром Форощуком, які знайшли вічний спочинок у Кропивницькому на Алеї почесних воїнських поховань Далекоcхідного кладовища.
Їхні долі ніколи не перетиналися, вони захищали Україну на різних рубежах, але до лав Небесного воїнства їм судилося стати разом.
Володимир Левін народився 15 грудня 1977 року в Кропивницькому. Освіту здобув в Новомиколаївській гімназії. Згодом опанував професію електрозварювальника. Пройшов строкову службу. Брав участь у миротворчій місії в Лівані.
По поверненню, розпочав трудову діяльність на гірничому комбінаті «Інгульська шахта». У травні 2022 року, на початку повномасштабного вторгнення, Володимир Левін добровільно став на захист України, вступивши до лав Збройних Сил України. Пройшов навчання і був зарахований на посаду начальника групи інженерно- саперного взводу. На цій відповідальній посаді він проявив витримку, професіоналізм та відданість військовому обов’язку, ставши прикладом для побратимів.
За період проходження військової служби Володимир Левін був нагороджений:
- Відзнакою президента «За оборону України»
- Нагрудним знаком «Захисник рідної землі»,
- Орденом «За мужність», мав статус ветерана війни, учасника бойових дій.
Свій останній бій солдат Володимир Левін прийняв 07 жовтня 2026 року, зупиняючи російських агресорів в районі населеного пункту Ясногірка Краматорського району Донецької області. Йому навіки 48 років...
Володимир Левін був прикладом сили духу та чесності. Він навчав доньку не лише словами, а й власним життям — показував, що праця, відповідальність і любов до рідної землі є найвищими цінностями. Для дружини він був найкращим чоловіком, який дарував підтримку, тепло й відчуття захищеності.
Для побратимів Володимир назавжди залишиться символом мужності, честі та братерства. Його відданість службі, готовність прийти на допомогу й незламна віра в перемогу України стали прикладом для тих, хто мав честь стояти поруч із ним.
Олександр Форощук народився 27 серпня 1987 року в селі Коробки Каховського району Херсонської області. Закінчив Коробківську загальноосвітню школу і продовжив навчання в Каховському аграрному технікумі. Отримав фах агронома, успішно працював за спеціальністю, щиро любив справу та рідну землю.
У 2022 році перебував в окупації, але виявив тверду громадянську позицію. Та навіть у тих складних обставинах він залишився вірним своїм переконанням і не зрікся України. Залишивши окуповану територію, він ухвалив мужнє рішення — стати на захист своєї держави.
Доєднався до лав Збройних сил України, пройшов відповідне навчання і був зарахований на посаду навідника морської піхоти. Мав статус Ветерана війни, учасника бойових дій.
Свій останній бій матрос Олександр Форощук прийняв, 17 квітня 2025 року в районі населеного пункту Розлив, Волноваського району, Донецької області, під час виконання заходів необхідних для забезпечення оборони України, захисту населення та інтересів держави, у зв’язку з військовою агресією російської федерації проти України.
Саме з того часу він вважався безвісті зниклим. Для родини це були довгі місяці очікування, надії та болючої невизначеності. Але дива не сталося, збіг ДНК підтвердив загибель воїна. Йому назавжди 37 років…
Олександр Форощук був люблячим чоловіком, який завжди дбав про своїх рідних, підтримував їх у будь-якій ситуації і ніс у серці теплоту сімейного дому. Його відданість і любов до родини були непохитними, навіть коли обставини вимагали бути далеко від дому.
Як воїн він був мужнім, рішучим і відданим своїй країні. Він ніколи не боявся труднощів і завжди стояв на передовій там, де його присутність була найнеобхіднішою. Його сміливість і відвага надихали побратимів, а вмілі дії під час бойових завдань рятували життя.
Для рідних, друзів і товаришів по службі він залишиться прикладом мужності, доброти та відданості. Його пам’ять назавжди житиме у серцях тих, хто мав честь знати його, любити і поважати.
Павло Довгокер народився 25 грудня 1997 року в Кропивницькому. Закінчив Воронівську загальноосвітню школу. Згодом вступив до Центральноукраїнського професійного училища імені Федорковського, здобув фах радіомеханіка. Розпочав трудовий шлях на будівельних майданчиках міста.
Із початком повномасштабного вторгнення Павло Довгокер, маючи вродженні вади серця, проблеми із здоров’ям, все ж прагнув захищати рідну землю. Він розумів, що війна не обирає, кому бути сильним, а кому залишатися осторонь. У його серці жило бажання захистити свою країну, свій народ і право українців на вільне життя.
Пройшовши навчання, Павло Довгокер був зарахований на посаду оператора відділення безпілотних наземних систем. У бойовій роботі він демонстрував надзвичайну витримку та відповідальність.
Серце воїна зупинилося у шпиталі від отриманих поранень 24 вересня 2026 року. Йому назавжди залишиться 28 років…
Павло був надійним другом, щирою та доброю людиною, яка вміла цінувати дружбу й людські стосунки. Спокійний, врівноважений, мудрий у словах і вчинках, він завжди випромінював надійність та впевненість. Мав багато мрій і планів на майбутнє, які, на жаль, не судилося втілити…
Наші захисники і захисниці – як янголи-охоронці, не вмирають, а повертаються на небо – вони завжди залишаються жити поряд із нами як приклад для наслідування.
Схилимо голови і вшануємо пам'ять наших героїв захисників хвилиною мовчання. Слава їм! Вічна і світла пам'ять!
