Вони були ровесниками і віддали за Україну найдорожче: Кропивницький попрощався із Героями-земляками
Сьогодні, 07 жовтня, на Алеї Слави Далекосхідного кладовища у Кропивницькому відбулася траурна церемонія прощання із загиблими Героями — солдатом Олександром Глущенком та солдатом Сергієм Рибачуком, які віддали свої життя, захищаючи свободу і незалежність України. І в середмісті кропивничани попрощалися з Героями, проводжаючи траурний кортеж із тілами воїнів в останню путь.
Олександр Глущенко народився 12 червня 1996 року в Кропивницькому. Навчався в ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою «Сокіл». Після його закінчення вступив до Кіровоградського будівельного фахового коледжу на спеціальність «Газоелектрозварювальник». Ще з юних років Олександр вирізнявся активністю, любов’ю до спорту, наполегливістю й силою характеру. Він завжди був у русі, прагнув до перемоги. Особливе місце у його житті займав футбол: гра на полі стала для нього школою мужності, командного духу та витримки. Та поруч із спортивною завзятістю в ньому жило чутливе, поетичне серце. Олександр Глущенко писав вірші — щирі, глибокі, сповнені любові до життя, людей і рідної землі. У кожному рядку він залишав частинку своєї душі, свої мрії, надії й переживання. Його поезія була способом говорити про найголовніше — добро, справедливість і віру в Україну.
Згодом Олександр Глущенко був призваний на строкову службу до Національної гвардії України. Там проявив дисциплінованість, мужність і відданість справі. Усвідомлюючи важливість захисту рідної землі, він підписав контракт і продовжив службу, брав участь у бойових діях у зоні проведення Антитерористичної операції на сході України. Мав статус ветерана війни, учасника бойових дій. Наприкінці 2022 року повернувся до лав Збройних Сил України. Усвідомлюючи небезпеку, але керуючись глибоким почуттям обов’язку та любові до рідної землі, зробив свідомий вибір — знову стати на захист своєї держави. Пройшовши навчання, був зарахований на посаду стрільця-помічника гранатометника штурмового спеціалізованого батальйону «ШКВАЛ».
На передовій Олександр Глущенко залишався таким же — сильним тілом і духом, щирим, справедливим і добрим. Він підтримував побратимів, умів підбадьорити словом і надихнути прикладом. Свій останній бій, зупиняючи російських агресорів, відважний воїн провів 30 травня 2025 року в районі населеного пункту Новомихайлівка Краматорського району Донецької області під час виконання бойового завдання.
Йому назавжди залишиться 28…
Олександр Глущенко був прикладом мужності й відданості, людиною, яка не боялася брати на себе відповідальність і завжди йшла попереду, надихаючи інших своїм спокоєм, вірою та силою. Його справедливість і щирість відчували всі, хто служив поруч. У пам’яті рідних та близьких він залишиться справедливим, турботливим, працьовитим, чутливим та люблячим сином і братом. Без рідної людини залишилися мати, сестра, кохана дівчина з дитиною.
Сергій Рибачук народився 9 січня 1996 року у Донецьку. Його дитинство минало під мирним небом рідного краю, який він безмежно любив. Коли ж у 2014 році війна прийшла на Донбас, Сергій змушений був покинути рідну домівку. У 2015 році він переїхав до Вінниці, де продовжив навчання на економічному факультеті евакуйованого з окупованих територій Донецького національного університету імені Василя Стуса. Навіть далеко від дому, він ніс у серці любов до Донеччини і віру в те, що колись зможе повернутися туди під українським прапором. Після закінчення навчання Сергій Рибачук працював у сфері будівництва — завжди наполегливо, сумлінно, з відповідальністю, яка була притаманна йому у всьому. Мав власний бізнес у будівельній галузі. У 2019 році доля привела його до Кропивницького, де він створив для себе нове життя, сповнене планів, мрій та віри у майбутнє.
Коли ж розпочалося повномасштабне вторгнення, Сергій Рибачук не залишився осторонь. Від перших днів війни він активно долучився до волонтерського руху — допомагав Збройним Силам, збирав необхідне спорядження, шукав техніку, підтримував побратимів, які вже були на фронті. Але з часом зрозумів, що його місце — поруч із ними, у строю. На початку 2023 року Сергій Рибачук добровільно вступив до Сил територіальної оборони Збройних Сил України. Пройшов навчання за кордоном, де проявив високу мотивацію і технічну кмітливість. Був зарахований на посаду номера обслуги мінометного взводу батальйону територіальної оборони. Брав участь у запеклих боях на Донеччині та Херсонщині.
Побратими згадують: Сергій завжди був серед перших — сміливий, рішучий, той, хто не шукав безпечних шляхів. Він володів справжнім інженерним мисленням і постійно шукав способи удосконалити технічні засоби для виконання бойових завдань. Його ідеї допомагали підрозділу ефективніше діяти на передовій.
27 вересня 2025 року під час виконання бойового завдання на Херсонщині солдат Сергій Рибачук отримав важке осколкове поранення. Попри зусилля медиків, 02 жовтня серце воїна зупинилося. Він віддав найдорожче — своє життя, виконуючи священний обов’язок — захищаючи Україну. Йому завжди буде 29…
Всі, хто знали Сергія Рибачука, відгукувалися про нього як про людину великого патріотизму, веселої вдачі та майже відчайдушної сміливості. Володіючи лідерськими здібностями, він завжди першим приймав виклик, самовіддано дбав про своїх побратимів більше, ніж за себе. Застосовував свої знання та навички для покращення технічних засобів і завжди мріяв про технічне удосконалення українського війська. Проте найбільшою його мрією залишалася одна — знову побачити рідний Донецьк під рідним синьо-жовтим стягом.
Сергій Рибачук був унікальною молодою людиною з щирою мотивацією та великими мріями, чоловіком, який завжди робив усе, щоб захистити свою Батьківщину і тих, хто був йому близьким. Чесний, розумний, сміливий, відданий, з великим добрим серцем — саме таким він назавжди залишиться у пам’яті своєї дружини, друзів та побратимів.
Коли завершилися офіційні промови, коли стих сигнал «Пам’ять» і над кладовищем пролунав Гімн України, над Алеєю почесних воїнських поховань Далекосхідного цвинтаря зависла тиша — та, у якій живе найвища вдячність і найглибший біль. Молитва за упокій воїнів, покладені квіти, синьо-жовті прапори — усе це стало символом пам’яті і незламного зв’язку поколінь. Вони пішли у вічність, але їхня мужність залишиться в серцях живих.
У кожному подиху вітру, у кожному новому дні — частинка їхньої любові до України.
Вічна і світла пам'ять Героям!
